Федерация альпинизма и скалолазания Украины

Информация


Геннадій Копійка – про Еверест, гори, життя. Інтерв’ю газеті ДепоХарків

Матеріал взят з Depo.Харків - читаємо інтерв'ю з старшим тренером збірной України з альпінізму, президентом ФАіС Харьківськой області, відомим українским альпіністом Геннадієм Копійкой
 
За майже 40 років занять альпінізмом Геннадій Копійка підкорив понад 150 вершин, седеред них і найнебезпечніша гора світу – К2 (розташована на хребті Балторо - Ред.). На "Гору смерті" Копійка піднявся в 1992 році і став першим українцем, який підкорив складний восьмитисячник. Копійка й зараз підіймається на нові вершини, а також готує до перемог спортсменів та любителів.
 
Журналісти Depo.Харків поговорили з альпіністом про секрети підкорення вершин, про небезпеку спусків та підйомів, також про те, чому варто хоч раз у житті піти в гори.
 
"Я писав заяву, клав на стіл та їхав"
 
– Чому ви вирішили стати альпіністом?
 

– Це сталось випадково. В студентські роки, під час навчання в "ХАІ" (нині - Харківський аерокосмічний університет, - Ред.) зрозумів, що треба чимось займатися. Побачив в інституті оголошення про набір до секції альпінізму. З цього і почалось моє захоплення.

– На якому факультеті ви навчались і чи працювали за фахом?

– За освітою я радіоінженер електронного обладнання. Відпрацював півтора року у цій професії на заводі електрообладнання. Але я їздив у гори постійно. Писав заяву – мене, звичайно, не відпускали. Я знову писав заяву, клав на стіл керівнику та їхав. За півтора року мені дозволили перевестися в іншу організацію з більш вільним графіком.

– Чи є серед альпіністів спортсмени, які були для вас прикладом?

– Мені пощастило ходити з відомими альпіністами. Зразком для наслідування для мене був і є мій тренер, харківський альпініст Сергій Бершов. Ми тоді багато часу проводили у Криму, тренувалися на скелях. Він покликав мене в команду, і ми в той же рік стали чемпіонами Союзу.

"Піднятись на вершину – це половина справи, головне - спуститися донизу"

– Розкажіть про експедицію на Еверест

– Після Лхоцзе мене запросив туди Володимир Балибердін. Це перша людина, яка підкорила Еверест у Радянському Союзі. У Балибердіна була ідея швидкісного сходження на Еверест. У цій експедиції також брав участь інший відомий альпініст – Анатолій Букрєєв. Ми брали участь у цій експедиції. Балибердін та Букрєєв хотіли встановити рекорд швидкісного сходження, а я очолював допоміжну групу. Ми готували проміжкові табори, проводили відеозйомку.

 

 

Фото: Підйом на Еверест (архів Г.Копійки)

– Як ви готувалися до цієї експедиції?

– Тоді я часто бував у горах і спортивну форма підтримував регулярно, тому це була звичайна експедиція. Я вже мав досвід сходження на восьмитисячники, та й акліматизація ще залишалася. Форма була чудова. Формат гімалайських експедицій передбачає, що альпіністи поступово набирають акліматизацію і форму, а потім поетапно йдуть до вершини. Стандартна експедиція на восьмитисячники триває близько двох місяців. Хоча експедиція на К2 в нас забрала майже три місяці, там були важкі підходи.

– Що ви відчували, коли піднімалися на Еверест?

– Є мета, і ти до неї йдеш. Звичайно, виникають труднощі, і це подолання не завжди приємне. Воно відбувається через силу, через подолання самого себе. Я б не сказав, що відчував полегшення радість чи захват. У великих горах, піднявшись на вершину, одразу думаєш, як спускатися. Альпіністи кажуть: піднявся на вершину – це половина справи, головне - спуститися донизу.

– Скільки коштує піднятися на найвищу гору світу?

– Експедиція на Еверест наразі коштує близько 60 тис. доларів. Це для комерційних клієнтів. Професійним спортсменам така експедиція коштуватиме менше: якщо йде спортивна група, тобто без кисневих балонів та носіїв, то сходження коштуватиме майже вдвічі дешевше.

– Яка вершина для вас була найскладнішою?

– Найскладнішою вершиною в мене була К2. Це гора, підйом на яку складніший за підйом на Еверест. Вона вважається взагалі найскладнішою вершиною. На вершині К2 на сьогоднішній день у світі побувало менше 400 людей, позаяк на Евересті – близько 7 тисяч. Серед альпіністів це дуже значима вершина. Моє сходження відбувалось у 1992 році.

 

 

Фото: В.Балибердін і Г.Копійка (архів Г.Копійки)

– Чому ви вирішили підкорити "Гору смерті", як називають К2?

– Я хотів ходити в гори, а К2 – це унікальна гора, на яку дуже рідко організовують експедиції. Коли мені запропонували взяти участь у такій експедиції, я не зміг відмовитись. Тим більше, сходження на К2 було після експедиції на Еверест. Її також організовував Балибердін. У нас була міжнародна команда, в якій було найбільше американців та англійців. Від України був я один.

 

 

Фото: Вершина К2 (архів Г.Копійки)

– Вам доводилося встановлювати перший український прапор на вершинах?

– На К2 я був першим українцем. За статистикою, ми з Балибердіним були 73 та 74. Тоді в нас на очах загинув мексиканець. Він зірвався й загинув. За статистикою, в той час на 74 людини, які сходили на гору, припадало 33 загиблих. Прапор я з собою брав. Ми на вершину піднялися вночі. Тому фото зробили перед вершиною. Це був 1992 рік. Тут незалежною Україна стала. Я в експедиції прямо зшив цей прапор з клаптиків і переплутав жовто-блакитний, я жовтий тримав зверху. Довелося вже потім у фотошопі помилку виправляти.

"Вище 8 тисяч метрів ти йдеш на межі власних сил і навіть допомогти товаришу не зможеш"

– Що є найбільшою загрозою для альпіністів у експедиціях?

– В першу чергу, це висота. Вона ускладнює пересування, дихання, порушується фізіологія, можна захворіти, наприклад, на застуду, це призведе до смерті. Окрім того, на будь-яких маршрутах небезпеку становлять лавини, льодопади, каменепади. Це важко передбачити.

– Як довго людина може перебувати на висоті понад сім тисяч метрів? Як це відображується на самопочутті?

– Навіть коли ми перебуваємо на висоті двісті метрів над рівнем моря, то, піднявшись на дві тисячі метрів, вже відчуватимеш головний біль, з'явиться задишка, організм адаптуватиметься до висоти. Потрібно частіше дихати, щоб компенсувати нестачу кисню. З часом організм пристосовується до цієї нестачі, в крові збільшується кількість еритроцитів. Тому за 2-3 дні ти вже можеш на двох тисячах почуватися нормально. Потім підіймаєшся на три тисячі і та ж сама історія. Тому гімалайська техніка передбачає установку проміжних таборів. Базовий табір розбитий на п'яти тисячах, туди йдуть поступово, потім підіймаються на шість тисяч, там звикають, спускаються до п'яти і знову підіймаються. Така акліматизація.

– Як довго людина може перебувати на висоті понад 8 тисяч метрів?

– 8 тисяч - це вже висота, де людський організм не може адаптуватися. Це зона смерті. Найвищі поселення знаходяться на висоті 5000 метрів. Тому вище 5,5 – 6 тисяч людський організм не може пристосуватися. На восьмитисячній висоті вміст кисню втричі менше, ніж на нульовій висоті. Тому там бути довго не можна. Якщо 1-3 дні, то це ще нормально, якщо ж людина залишається на цій висоті довше, то це може закінчитися смертю. Бували випадки, коли альпіністи затримувалися на таких висотах. Скажімо, у нас на Лхоцзе останній табір був на висоті 8300 метрів, одна група пробула на такій висоті тиждень. Внаслідок цього у всіх з'явились проблеми зі здоров'ям: у когось – запалення легенів, у когось починались помутніння тями, людина поводилася неадекватно, виникали ускладнення в роботі нирок, печінки.

 

 

Фото: Підйом на К2 (архів Г.Копійки)

– Що небезпечніше: підйом чи спуск?

– Нещасних випадків більше під час спусків. Людина розслабляється і менше себе контролює, накопичується втома. Тому багато хто гине чи пропадає саме на спуску. Важливо розподілити силу, щоб її вистачило спуститися вниз. Тому підійматися треба до певного часу. Наприклад, на Евересті є правило: якщо до 14 години ти не піднявся на вершину, то хоч 100 метрів залишається, а треба все кидати і спускатися. Бо інакше за світловий день ти не дійдеш до табору і можеш замерзнути.

– Якщо людина не професіонал, яка для неї може бути гранична висота?

– У кожного своя планка. Все залежить від фізіології людини. Одні легко переносять адаптацію до висоти, інші - ні.

– До якого віку людина може ходити в гори?

– Можливості людини необмежені. Середній вік альпініста коливається від 25 до 50 років. Ось Сергію Бершову виповниться у березні 70 років, він зараз у експедиції в Південній Америці піднявся на найвищу гору – Аконкагуа. Найстаршою людину, яка підкорила Еверест, був 80-річний японець.

– Скільки треба часу, щоб підготувати себе до експедицій на восьмитисячники?

– Для Евересту треба 2-3 роки, щоб підготуватися. Та ж українка Ірина Галай готувалася 2 роки.

 

 

Фото: Гора К2 (архів Г.Копійки)

– Чому вже майже 100 років не прибирають трупи альпіністів з восьмитисячників? Невже сучасні технології цього не дозволяють?

– На жаль, не дозволяють. Були спроби організувати експедиції з очистки маршрутів, і це призводило до нових жертв. Ще у радянські часи подібну експедицію спробували організувати на Пік Перемоги (найвища точка Тянь-Шаню та Киргизстану, - Ред.), там лежало понад 30 тіл. Йшла група альпіністів, готувала тіло, пакувала. Вертоліт прилетів, підчепив вантаж, але поки тіло ніч пролежало, воно примерзло і коли вертоліт смикнув цей вантаж, трос відпружинив і тіло потрапило у лопаті вертольоту, той розбився. На Евересті взагалі вертоліт не може зависнути на висоті, бо їх стандартна висота приземлення - 5300 метрів. Наразі на Евересті евакуюють травмованих із висоти 6500 метрів за допомогою вертольотів. Тому й не виходить. Вище 8000 метрів ти йдеш на межі власних сил і навіть допомогти товаришу не можеш. Ти зможеш лише своє тіло контролювати.

"Тренуватися в Криму неможливо, а інших придатних для цього гір в Україні немає"

– В Україні основним тренувальним майданчиком для альпіністів були гори Криму. Як зараз тренуються спортсмени? Чи є альтернатива після анексії Криму?

– Це велика проблема. Тренуватися в Криму неможливо, а інших придатних для цього гір в Україні немає. Свої чемпіонати ми проводимо в Румунії, Словаччині. Це вимагає додаткового фінансування з боку спортсменів, а тому і зменшується кількість учасників. Я робив рейтинг спортсменів по Україні. В цьому рейтингу я нарахував 67 спортсменів, вони мають високі спортивні розряди і беруть участь у змаганнях.

– Наскільки зараз популярний альпінізм?

– Є види спорту, які вийшли з альпінізму - це скелелазіння та льодолазіння. Вони дуже популярні. Проводяться навіть чемпіонати Світу. В Харкові є чемпіони Світу зі скелелазіння, а Валентин Сіпавін займає призові місця на кубках Світу з льодолазіння. На жаль, в Україні льодолазіння все ще не зареєстроване як вид спорту. Ми вже чотири роки боремося, щоб в міністерстві визнали льодолазіння видом спорту. Але там то юристи вивчають документи, то експерти, весь час були якісь проблеми. Цього року наче обіцяють таки визнати. Ось у квітні ми в Харкові проводитимемо перший офіційний чемпіонат України з льодолазіння, хоча такі змагання ми проводимо з 2013 року, коли мерія Харкова нам збудувала скеледром "Вертикаль".

– Чи доводилося готувати відомих людей?

– Ну, є люди, які з альпінізму вийшли у відомі персони, є публічні люди, але не завжди вони хочуть афішувати свої захоплення.

Можу сказати, що наші харківські альпіністи свого часу організовували сходження Курченко на Монблан. На щастя, він не дійшов навіть до підніжжя Монблану. Він фінансував розвідувальні експедиції своїх охоронців. Їх вдало затягли на Моблан, але потім, коли пояснили, що це вимагає певної підготовки та часу, він сказав, що немає часу. Він розглядав ще варіант на вертольоті сісти на вершину, але передумав.

– У 2020 році пройдуть Олімпійські ігри, де скелелазіння офіційно увійде у перелік видів спорту. Як ви вважаєте, чи є серед харківських спортсменів претенденти на участь у змаганнях?

– Думаю, будуть. Наразі у нас є спортсмени, які займають призові місця. Це Маренич Алла, Захарова Маргарита. Є молоді перспективні скелелази, які за три роки вийдуть на міжнародний рівень. Ми до цього готуємося.

"У таборі були розвідники, які три дні там жили й дізнавалися про обстановку"

– У 2013 році терористи в Пакистані розстріляли групу альпіністів. Серед них було троє харків'ян – це ваші друзі. Яке Ваше бачення цих подій?

– Це взагалі неординарний випадок. Навіть уявити важко, що таке може трапитися у горах (23 червня 2013 року в базовому таборі біля підніжжя гори Нанга Парбат група бойовиків розстріляла альпіністів. Серед загиблих виявилися троє харків'ян - Ігор Свергун, Бадаві Кашаев, Дмитро Коняєв, двоє словаків, два громадянина КНР, один непалець, громадянин Литви, американець та місцевий гід-провідник. Відповідальність за вбивство туристів взяло на себе терористичне угруповання, близьке до пакистанського крила Талібану, - Ред.). У горах завжди живуть добрі люди, ми ніколи не зустрічали агресії. На жаль, цей випадок виходить за межі розумного. Просто якесь терористичне угрупування вирішило про себе заявити, тому стався такий випадок. Я брав участь у переговорах з українським консулом в Пакистані і опікувався репатріацією тіл. Там у таборі були розвідники, які три дні жили й дізнавалися обстановку. От коли частина людей пішла в гори і залишилося десятеро людей, вони напали.

– Тобто вони це готували заздалегідь?

– Так, у базовому таборі було двоє людей, які говорили з усіма на тему релігії, хтось може якось не так відреагував. Вони казали, що мусульманство - це найбільш правильна релігія. Багато хто з ними не розмовляв. Не думаю, що з ними грубо обійшлися. Просто вони так вирішили і вчинили.

– Ви збираєтеся зараз встановити пам'ятний знак у Харкові. Що це за проект?

– Ми маємо шанувати пам'ять. Ми вже три роки намагаємося встановити цей пам'ятник, але ж не було фінансування. Це буде правильно, якщо буде пам'ятник, зараз над цим працює відомий скульптор. Плануємо встановити навесні. Ще ми проводимо чемпіонат України з техніки альпінізму "Кубок пам'яті Свергуна". І на річницю їх загибелі ми проводимо фестиваль скелелазний.

– Ви добре знали загиблих?

– Так, з Ігорем (Свергуном, – Ред.) я вперше підкорював восьмитисячник. Ми разом ходили у експедиції в одній команді. Коли я очолив федерацію, він був найактивнішим членом нашого клубу. Якось ця експедиція до Пакистану складалася в нього важко, чесно кажучи, коли він туди їхав, то наче щось відчував. Він перед цим казав: "Треба вже зупинитися. Мені якось це вже набридло. Треба більше часу сім'ї приділяти". Він сам дуже багато подорожував, возив багато груп.

 

 

На фото: Ігор Свергун

– Ви рахуєте підкорені вершини?

– Під час активних занять альпінізмом у мене більше 140 вершин було. Після цього я вже не рахував, але десь 10-20 додалося.

– Чи є вершини, які ви ще не підкорили, але збираєтесь?

– Так, звичайно. Я ж у експедиції на Еверест трохи не дійшов до вершини. Зараз я займаюся підготовкою експедиції на Еверест, може й сам дійду до вершини. А ще є цікаві гори в Альпах. Минулого року були на Монблані і Матерхорні. У цьому сезоні, можливо, на Ейгер підемо. Також така цікава вершина.

 

 

Фото: На горі Монблан

– Що дає Вам сходження в гори?

– Це зовсім інший вимір. Я і зараз із задоволенням ходжу в гори. Там інша атмосфера, ти в іншому стані. Усі дрібні клопоти відпадають. У тебе є певна мета і ти йдеш до неї, а все інше щезає. Треба просто побувати в горах, щоб зрозуміти, що туди так тягне.

Добавлено: 22.02.2017